|
 ³ Тема: Топоніміка Монастирчаністорик Топоніміка Монастирчан та околиць Австрі́йська кірни́ці – джерело біля Мочіра, під Погорільцем. За переказом, викопана і оточена дерев’яним цемринням австрійськими солдатами в час Першої світової війни, коли через Монастирчани проходив російсько-австрійський фронт. Борода́ – пологий горб на південний захід від села, на межі Монастирчан, Солотвина та Маркови. Можливо, назва походить від стародавнього язичницького звичаю залишати в кінці жнив останній пук збіжжя “Велесові на бороду”. Тоді цей пагорб міг відігравати якесь значення в дохристиянських ритуалах. Не виключено, втім, що в назві присутня звичайна аналогія з людським підборіддям чи короткою борідкою. Горби́ і Пі́дгорби – територія на схід від Монастирчан, під Старунею. Відомо, що колись на Горбах стояв хрест, адже саме на тому місці у ХІХ ст., в час епідемії холери, було влаштовано холерний цвинтар. В наш час на Горбах земля розпайована між мешканцями Монастирчан, а Підгорби відведені під забудову. Дубки́ – частина Си́гли, густо поросла дубами. Знаходилася відразу на початку лісу. Зараз від Дубків лишилося кілька дерев і непролазні чагарники. Задві́рі – місцевість у Долішному кінці Монастирчан, на сході. Назву традиційно виводять від того, що колись там стояли перші хати, а далі, “за дворами”, починався вже ліс. Зараз частина Задвірі забудована, а решта землі, яка доти була колгоспною, перебуває у власності монастирчанців. Кавни́й – лісова ділянка у Погорільці. Можливо, назва походить від слова “ка́вка” (галка), оскільки ці птахи полюбляли тут гніздитися. Кані́ – ділянка в Сиглі між Явориною і Лисим Берегом. Назва з’явилася відтоді, коли на високих смереках пралісу звили собі гнізда кані (чаплі). Якийсь час там гніздувалася сім’я занесених до Червоної книги чорних лелеків. В 1993 році увесь праліс пустили під сокиру. Зараз на Канях густі чагарники. В наш час кані переселилися углиб Сигли, а чорних лелеків зрідка можна побачити у верболозах. Коло́нія – місцевість на заході Монастирчан, під Солотвином. До 1939 року тут компактно проживали німецькі переселенці. Вони мали власні земельні наділи (“ґрунт”), пекарню, тартак. У межах сучасного Солотвина вони звели також лютеранський костьол. Ко́хманка – дорога на Старуню на схід від села (раніше проходила повз стару церкву, цвинтар і далі). Впорядкував її німець Кауфман – власник озокеритної копальні у Старуні і активний нафторозвідник (мешкав у Солотвині). Гора́ – підвищена місцевість на північному заході від села, за Ріко́в (Бистрицею). Здавна тут було громадське пасовище. За Радянської влади його розорали, а в час незалежності України земля була розпайована між колишніми колгоспниками. Переказують, що на Горі колись була цегельня. Ще в 50-х рр. минулого століття там зустрічалися залишки фундаменту, знаходили дуже великі цеглини. А нижче, поблизу колишньої водокачки, за Австрії діяв нафтопереробний завод, де очищували і переганяли нафту (місцевість та називалася “рафіне́рія” Літрівки́ чи Лютрівки́). Зустрічаються перекази, ніби саме в цьому районі в сиву давнину стояв монастир, а також існувало більше село, жителі якого пізніше переселилися на правий бік Бистриці. Ли́сий Бе́ріг – ділянка у Сиглі. Переказують, що колись на березі не росло нічого, крім височенного дуба, тому й казали, що берег, мовляв, лисий. Якщо так, то не виключено, що й тут могло бути колись святе місце давніх жителів цих земель, адже в Лисі Гори чи Береги, особливо з самотніми деревами, найчастіше б’є блискавка – атрибут язичницького громовика-Перуна (дуб – дерево Перуна), тому по всьому слов’янському світі вони були заповідними. За іншим переказом, берег дістав свою назву від того, що тут було багато лисячих нір. Зараз Лисий Беріг густо заріс чагарниками та ліщиною, а лисиць в Сиглі не бачили вже з півстоліття. Лото́ки – місцина поблизу сучасного млина, де накопичувалася і підводилася до млинового колеса вода. До війни на тому місці стояв одноповерховий водяний млин, що перебував у власності пайовиків. У 1946 році І.Кріцак викупив його і збудував новий двоповерховий млин. Вода до млина підводилася з Бистриці потічком – Млині́вкою (поблизу Солотвина колись були шлюзи, які могли в разі необхідності перекривати Млинівку, але часто навесні вода проривала їх, що призводило до серйозних повеней). Луги́ (Кру́глий Луг) – пасовище на південний захід від села, біля Маркови, неподалік від Ма́нявки. Не виключено, що в дохристиянські часи там було святилище під відкритим небом, де відзначалися найбільші язичницькі свята (храми-святилища давніх слов’ян були круглими в плані). Млини́щі – місцевість між Манявкою і Бистрицею, коло потічка Млинівки. Переказують, ніби колись жиди мали там двоповерховий водяний млин, у який везли молоти збіжжя не лише з навколишніх сіл, але й з самого Станіслава, оскільки повсюди млини мололи муку на́раз, а в Монастирчанах млин був вальцьований (відби́рав муку). Біля млина стояли великі склади. Тут пшеницю зважували, а муку люди відразу забирали в бри́ки - криті вози на високих колесах. Але коли в Станіславі збудували паровий млин, жиди вже не могли конкурувати з ним, а тому, щоб не розоритися, застрахували млин, а затим таємно спалили його. Монасти́рчіни (народна назва села) умовно поділяються на чотири частини (кінці): Горі́шний коне́ць (уверх по течії Манявки, ближче до Погорільця), Долі́шний коне́ць (униз по течії Манявки), Билеї́вка (на лівому березі Манявки, до Колонії; назва походить або від прізвища Билей, або ж від слова “било” - стебло) і Замлині́вка (за потічком Млинівкою); частина Замлинівки – від Солотвина – іноді називається Козеню́чка. Морди́ – місцевість поблизу Задвірі, яка безпосередньо прилягала до Кохманки (зараз там новобудови). Назва походить, імовірно, від викривленого “морги” (морг – стара земельна міра довжини). Мо́чір – болотиста рівнина на сході Монастирчан, за Задвірьом. Найнебезпечнішим місцем Мочіра вважалася Те́пінь. Серед селян здавна побутувала легенда про пана, котрий якось звечора їхав на бричці дорогою повз Мочір. Час був пізній, тому, побачивши у пітьмі вогник, пан подумав, що то світиться в якійсь хаті, і повернув у той бік. Насправді ж пана заманювало лихе. Зранку селяни помітили сліди від коліс брички, що несподівано повертали в Мочір і зникали в Тепіні. Від пана, коня та брички не лишилося й згадки. Відтоді Мочір увечері обминали. За радянських часів тут було проведено меліорацію, навколишні землі осушили й перетворили на колгоспні сінокоси та пасовища. Зараз вони перейшли у приватну власність монастирчанців. Мочили́ – заболочена місцевість під Сиглою. Тут колись були великі калюжі з стоячою водою, в яких селяни вимочували коноплі. Погорі́лець – мішаний ліс на південному заході від села, на пологому горбі. Згідно з переказами, колись там, на горі, були стайні, де монахи тримали худобу. Стайні спалили татари, а згодом на згарищі виріс ліс, відповідно названий. Імовірно також, що значно раніше саме на тому горбі стояв монастир, котрий подарував назву Монастирчанам. Не виключено, втім, що ліс отримав свою назву від того, що дерева розрослися по горі. За Австрії Погорілець був громадським лісом, жителі Монастирчан мали там власні ділянки. За Радянської влади частину лісу на горі викорчували, а землю відвели під поля і пасовища. По́дин – місцевість у Погорільці, розташована південніше від Кавного. Самане́во – зарінок на правому березі Бистриці. Колись тут випасали худобу. В радянський час, щоб врятувати село від розливів річки, біля Саманевого насадили верболози (Чірку́нчині ко́рчі), а дещо пізніше стали укріплювати лівий берег Бистриці насипом та залізобетонними кашицями. Си́гла – ліс на північному заході від Монастирчан, за Бистрицею. Розповідають, що колись саме Сигла була громадським лісом, там заготовляли дерево, випасали худобу, збирали гриби і ягоди. Але за Австрії держава провела обмін: скарбовий (державний) ліс Погорілець передали у власність громади Монастирчан, натомість одержавили Сиглу. Початково Сигла була листяним лісом, тут переважали трепети та вільхи, а також дуби, проте десь на початку ХХ ст. листяні породи повирубували і понасаджували хвойних дерев. З початком української незалежності у Сиглі було по-хижацькому винищено більшість дерев, тому тепер ліс складається наполовину з чагарників. Сигли́ – місцевість у Погорільці, під Марковою. Ска́ли – невелике за площею глинисте урвище під Погорільцем, над самою Манявкою, заввишки з десяток метрів, що утворилося шляхом зсуву. Туди – “в Скали” - місцеві жителі спроваджують усе лихе, тож не виключено, що даний топонім має відношення до сакральних об’єктів наших предків-язичників. Стави́щі – місцевість поблизу млина, де, як розповідають, у давнину стояла церква, а поблизу були викопані стави, в яких монахи розводили рибу. Цікаво, що неподалік, якщо вірити переказу, якось під час оранки знайшли великий хрест. За іншою версією, стави належали панові, який згодом збіднів, уже не міг їх утримувати, а тому вони швидко занедбалися і висохли. Земляні роботи на цьому місці справді виявили товстий шар спресованого намулу. Терни́на – місцевість на лівому березі Бистриці, під Сиглою, поблизу Журак. Колись там росло багато тернових кущів (звідси й назва), а поблизу було пасовище і селянські поля. За Радянської влади поля були занедбані (їх занесли рінню повені). На Тернині в радянський час було колгоспне поле, тепер же його поділили на паї між жителями Монастирчан. Частина Тернини продовжує використовуватися як пасовище. Ца́рина – пасовище на південь від Монастирчан. Також на Царині колись були селянські поля. Назва походить, певно, від румунського “царина” – земля. За часів СРСР на Царині було колгоспне поле, але після проголошення незалежності України його поділили на паї між монастирчанцями. Зараз на Царині переважають городи та сінокоси. Шибениці́ – місцевість на межі Монастирчан і Журак. За переказом, там в давнину стояла шибениця, на якій страчували опришків і яка мала залякувати селян та віднаджувати їх від думок про непокору чи бунт (деякі легенди розповідають, що через Монастирчани переходив зі своїм загоном Олекса Довбуш, після того, як спалив маєток якогось пана в Богородчанах). Явори́на – місцевість у Сиглі, знаходилася скраю, на початку лісу. Там росло багато яворів. |
28 червня 2008
|
| Закрити |
